Стратегічні питання

Велика азартна гра в Сахелі: суверенітет чи рабство

Військові хунти Малі, Буркіна-Фасо та Нігеру, схоже, замінили одну форму залежності на іншу.

28 січня 2025 року: жінка тримає плакат на підтримку Альянсу держав Сахелю (AES) під час зібрання з нагоди виходу Малі, Нігеру та Буркіна-Фасо з Економічної спільноти західноафриканських держав (ECOWAS) у Ніамеї. [Джерело: Бурейма Хама / AFP]
28 січня 2025 року: жінка тримає плакат на підтримку Альянсу держав Сахелю (AES) під час зібрання з нагоди виходу Малі, Нігеру та Буркіна-Фасо з Економічної спільноти західноафриканських держав (ECOWAS) у Ніамеї. [Джерело: Бурейма Хама / AFP]

Джерело: Global Watch |

Регіон Сахель, що опинився в епіцентрі багатогранної кризи, став новою ареною боротьби великих держав.

Військові хунти Малі, Буркіна-Фасо та Нігеру, об’єднані в Альянс держав Сахелю (AES), здійснили рішучий відхід від своїх традиційних західних партнерів. Вигнавши французькі й американські сили, вони фактично розстелили червону доріжку для двох охочих претендентів — Росії та Китаю.

Це стратегічне перегрупування, яке його архітектори подають як остаточний розрив із неоколоніальним минулим, критики розглядають як гру з високими ставками: заміну однієї залежності іншою. Тим часом багатостраждальне населення Сахелю знаходиться в епіцентрі конфлікту.

Новий шлях

Чиновники в Уагадугу, Бамако та Ніамеї категорично відкидають твердження, що вони є наївними маріонетками. Вони позиціонують свою переорієнтацію як звільнення від французького впливу та західної стратегії безпеки, що не виправдала себе.

Автомобіль президентської гвардії Нігеру проїжджає повз конференц-центр Ніамея, де 6 липня 2024 року проходить перший саміт Альянсу держав Сахеля (AES). [Джерело: Бурейма Хама / AFP]
Автомобіль президентської гвардії Нігеру проїжджає повз конференц-центр Ніамея, де 6 липня 2024 року проходить перший саміт Альянсу держав Сахеля (AES). [Джерело: Бурейма Хама / AFP]

Суть їх аргументів опирається на суверенітет.

«Ми не просимо нікого втручатися, щоб визначати нашу долю», — заявив у 2023 році президент Буркіна-Фасо Ібрагім Траоре. — «Народ Буркіна-Фасо вирішив боротися — боротися з тероризмом, щоб поліпшити умови для свого розвитку».

Цей настрій поділяють у всьому Альянсі, де нові союзи трактують не як зміну господарів, а як суверенний вибір на користь співпраці з партнерами, які «нас поважають».

Вони вказують на тривалу, затратну й зрештою безуспішну присутність французьких військ і сил ООН як на доказ того, що стару модель було зламано. Попри роки західних антитерористичних операцій, джихадистські угруповання лише розширювали свій вплив, що підживлювало народну підтримку військових переворотів.

Лідери Альянсу також спрямовують свій гнів на Економічне співтовариство західноафриканських держав (ECOWAS), звинувачуючи це об’єднання в тому, що воно є інструментом іноземних держав. Вони також стверджують, що жорсткі санкції, введені після переворотів, були «незаконними, нелегітимними, негуманними й безвідповідальними» та демонструють відсутність солідарності з їхньою боротьбою за виживання.

У відповідь вони взяли ситуацію у власні руки, створивши спільні антитерористичні сили чисельністю 5 000 осіб, як проактивний крок до регіональної самодостатності.

Ціна партнерства

У той час, коли AES виступає єдиним фронтом, Росія та Китай застосовують у регіоні різні стратегії. Вони не є монолітним блоком, а конкурентами з різними методами й кінцевими цілями.

Підхід Росії нагадує впертого пітбуля: реактивний, інтервенціоністський та зосереджений на негайних вигодах.

Ізольованим хунтам Москва пропонує привабливу пропозицію щодо збереження режиму, яка реалізується через продаж зброї та розгортання Африканського корпусу, наступника сумнозвісної групи «Вагнер».

Це партнерство відповідає звичній моделі «безпека в обмін на ресурси», за якою доступ до прибуткових гірничих концесій, зокрема золота, є ціною за збройну підтримку. Такі відносини, що носять суто діловий характер, закріплені широкомасштабною кампанією дезінформації, яка вміло використовує існуючі антифранцузькі настрої, зображуючи Росію як справжнього прибічника суверенітету африканських держав.

На противагу цьому, Китай дотримується «стратегії слона» — обдуманої, поступової та вагомої присутності, зосередженої на довгостроковому економічному закріпленні.

Залучення Пекіна меншою мірою пов’язане з негайними конфліктами й значно більше з масштабною ініціативою «Один пояс, один шлях». Це означає колосальні інвестиції, зокрема в розробку нафтового родовища Аґадем у Нігері та отримання прав на величезне літієве родовище Ґуламін у Малі — критично важливий ресурс для глобального енергетичного переходу.

Хоча вплив Китаю в першу чергу є економічним, він також зростає й в галузі безпеки, оскільки такі мільярдні інвестиції треба захистити. Це реалізується за рахунок постачання недорогого військового обладнання та експорту своєї моделі управління, заснованої на системі спостереження.

Такий підхід, а саме «без жодних умов», який оминає західні вимоги щодо прав людини та демократії, є надзвичайно привабливим для військових режимів.

Правда й наслідки

Між демонстративно-зухвалою позицією AES та критичним аналізом його нових партнерств лежить сувора реальність, яка спостерігається на місцях.

Коли мова йде про суверенітет правда є складнішою. Альянс справді зміг розірвати історичну залежність від Заходу — крок, підживлений цілком реальним народним розчаруванням.

Втім, майже одразу країни потрапили в нові залежності, які носять більш діловий характер. Риторика суверенітету стикається з реальністю, у якій військове виживання залежить від російських найманців, а економічний розвиток — від китайських кредитів і видобутку ресурсів.

Суверенітет, схоже, було переосмислено як свободу правлячих хунт обирати собі покровителів.

Що ж стосується безпеки, офіційні заяви про успіх не підтверджуються незалежними даними. Авторитетні організації, що відстежують конфлікти, фіксують: після цього розвороту насильство проти цивільного населення різко зросло — його часто чинять як джихадисти, так і державні силові структури разом з їхніми російськими союзниками.

Хоча столиці може й стали безпечнішими, але великі сільські райони потрапили під контроль збройних угруповань у ще більшому масштабі. Зміна партнерів гарантувала безпеку насамперед режимам, а не народу.

Нарешті, обіцянка панафриканського визволення втрачає свою силу, виявляючи сувору консолідацію авторитарного правління. Хунти відклали вибори, придушили інакомислення та заглушили ЗМІ. Уклавши союз з Росією та Китаєм — партнерами, байдужими до демократичних норм, — вони успішно усунули основний зовнішній тиск, що спонукав їх до повернення цивільного правління.

Невизначене майбутнє

Населення Сахеля, безперечно, не виграло від десятирічної політики Заходу, яка не змогла стримати насильство. Це створило політичний вакуум і справжнє бажання громадськості до змін.

Однак військові хунти використовували це невдоволення народу не для досягнення справжньої безпеки чи суверенітету, а для захоплення влади.

Трагічна правда полягає в тому, що жителі Сахеля залишаються в пастці.

Вони просто замінили одну групу небездоганних і віддалених міжнародних партнерів на іншу, у той час як їхні нові національні лідери все більш прибігають до репресій, а насильство й страждання в їхньому повсякденному житті посилюються. Велика азартна гра в Сахелі триває, і далеко не факт, що його населення отримає від цього користь.

Вам сподобалася ця стаття?