Україна кидає виклик путінському баченню величі Росії

Джерело: Global Watch | 2026-01-26

Неодноразове визначення президентом Росії Володимиром Путіним розпаду Радянського Союзу як «найбільшої геополітичної катастрофи» ХХ століття, західні коментатори часто відносили до ідеологічно мотивованої ностальгії чи стратегічної маніпуляції.

Однак, більш глибокий аналіз розкриває, що наратив Путіна сформований не лише на базі геополітики, але він також відображає укорінене занепокоєння щодо спадщини, спроможності та ролі України у визначенні історичної самобутності Росії.

У своїх промовах та есе Путін постійно подає розпад Радянського Союзу як стратегічну та екзистенційну втрату.

Він покладає відповідальність на конституційні положення, які дозволяли союзним республікам виходити зі складу Союзу, а також звинувачує таких лідерів, як Володимир Ленін і Михайло Горбачов, у фундаментальних помилках державотворення. На думку Путіна, розпад був не просто економічною чи політичною поразкою, а розривом історичної траєкторії Росії та раною, завданою її самосприйняттю як сили, що відігравала центральну роль в історії Євразії.

У центрі цього наративу знаходиться Україна, яку Путін зображує не як незалежну державу, а як символічне джерело сили Радянського Союзу в економіці, культурі, а також технологічній сфері. Для Путіна незалежність України є прямим викликом історичній першородності Росії. Втрата України підірвала віру у велич Росії та створила версію історії, в якій вплив Москви не є ані беззаперечним, ані неминучим.

Ця динаміка пояснює, чому риторика Путіна часто спотворює нюанси історії.

У своїх промовах він стверджував, що сучасна Україна була «цілком створена Росією, а точніше, більшовицькою, тобто комуністичною державою».

Такі заяви ігнорують багатовіковий розвиток української культури та політики, зводять країну до конституційного артефакту радянського державотворення. Ця риторична стратегія розрахована на те, щоб підкреслити центральну роль Росії у формуванні регіону в минулому.

З психологічної точки зору це відображає форму ревнощів та глибоке розчарування тим, що спадщина Росії без України не повна.

Незалежність України та її досягнення в пострадянському періоді, зокрема в технологічній та промисловій сферах, підтверджують її самостійну суб’єктність поза контролем Москви.

Для Путіна це прямий виклик його баченню відродження Росії, що спирається на відновлення символічної та матеріальної ролі України, яку вона мала для Радянської влади.

Інтерпретація наративів

Зацикленість Путіна на історичних образах має подвійне призначення.

З точки зору внутрішньої політики це підсилює його легітимність, подаючи труднощі Росії як наслідок зовнішньої зради, а не внутрішньої невдачі.

На міжнародній арені це виправдовує агресивну зовнішню політику, оскільки зображує Україну разом із Заходом антагоністами Росії, які відповідальні за її принижений статус.

Цей наратив виводить назовні кризу російської пострадянської ідентичності та дає можливість перетворити історичні втрати в обґрунтування конфлікту.

Риторика Путіна також носить глибоко особистий характер. Його наратив відображає психологічний імператив, котрий полягає в утвердженні місця Росії в історії, де українська незалежність є не стільки політичною реальністю, скільки викликом багатовіковій величі Росії. Путін переосмислює незалежність України як історичну аномалію та прагне відновити бачення Росії як беззаперечного центру сили в Євразії.

Розуміння цієї динаміки важливе для аудиторії, яка прагне інтерпретувати наративи Кремля.

Заяви Путіна виражають глибоко вкорінені тривоги стосовно спадщини та самобутності Росії. Незалежність України ставить під сумнів сприйняття Росії в історичному плані, як єдиної та домінуючої сили, роблячи конфлікт між двома країнами не лише геополітичним протистоянням, а битвою за осмислення всього минулого.

Для Європи та Заходу усвідомлення психологічних та історичних вимірів риторики Путіна має вирішальне значення для розробки ефективних засобів реагування.

Незалежність України — це не тільки політична реальність, але й нагадування про стійкість та її власну суб'єктність, що підриває спроби Москви переписати історію. Підтримка суверенітету та забезпечення успіху України — це не лише стратегічна необхідність, але й відмова від наративу про те, що велич Росії залежить від підкорення її сусідів.