Історичні права та суверенна рівність: правовий глухий кут на Африканському Розі

Джерело: Global Watch | 2026-02-02

[Це друга з трьох частин розслідувальної серії, присвяченої геополітичній та екологічній кризі навколо греблі Великого ефіопського відродження.]

Повернення США до процесу посередництва щодо Нілу в січні 2026 року підкреслює складну реальність: після майже 15 років дипломатичних самітів, технічних комітетів і гострих заяв й досі немає рамкової домовленості, яку б приймали Ефіопія, Єгипет і Судан, щодо греблі Великого ефіопського відродження та режимів скидів води під час посух.

Інженери змогли звести греблю, заливши мільйони тонн бетону, однак дипломати так і не створили правової основи для її управління. Натомість спір між Ефіопією, Єгиптом і Суданом змістився від технічних питань наповнення до протистояння двох несумісних правових підходів — історичних прав і суверенної рівності.

Для Каїра Ніл — це питання спадщини.

Єгипетські представники й надалі спираються на договори колоніальної доби, підписані у 1929 та 1959 роках. Угоди, укладені за активної ролі Британської імперії, забезпечили Єгипту право вето щодо проєктів у верхів’ях Нілу та розподілили основний обсяг його стоку — 55,5 млрд кубометрів щороку для Єгипту й 18,5 млрд для Судану.

Єгипет розглядає ці документи як обов’язкове міжнародне право і невід’ємну складову національної безпеки, заявляючи, що доступ до водних ресурсів є «червоною лінією», порушення якої ставить під загрозу життя більш як 100 млн осіб.

Для ефіопського дипломата ці договори — «колоніальні примари».

Аддис-Абеба заявляє, що не може бути пов’язаною угодами, підписаними імперією, якої більше не існує, від імені країн, що тоді не були вільними, оскільки йдеться про ресурс, що походить з ефіопської території.

Ефіопія не була стороною угоди 1959 року й давно наполягає, що вона ігнорує потреби прибережних держав у верхів’ях. Натомість Ефіопія відстоює Рамкову угоду про співпрацю в басейні Нілу (CFA), яка надає пріоритет «справедливому використанню» над історичними претензіями.

На їхню думку, «суверенна рівність» означає абсолютне право використовувати власні природні ресурси для подолання бідності без вето з боку Каїра.

Правовий глухий кут

Ключовим елементом нинішнього глухого кута є «протокол посухи». Це запобіжний механізм, який визначає дії у разі припинення дощів.

Єгипет вимагає юридично зобов’язуючої угоди, яка змусила б Ефіопію скидати визначені обсяги води з водосховища у роки тривалої посухи. У Каїрі розглядають це як страхування від катастрофи.

Ефіопія, однак, відмовляється підписувати юридично зобов’язуючу угоду. Натомість вона пропонує «керівні принципи» та «спільні заходи», стверджуючи, що зобов’язуюча домовленість фактично означала б передачу суверенітету над греблею Єгипту.

Якщо Ефіопію юридично зобов’яжуть спустошувати водосховище заради порятунку Єгипту, її власне виробництво електроенергії — і пов’язана з ним економічна модернізація — зупиняться.

Поглиблення правового глухого кута змінює динаміку суперечки. На початку 2020-х регіон супроводжували погрози воєнних ударів. Однак після завершення будівництва греблі та накопичення понад 70 млрд кубометрів води кінетична атака мала б катастрофічні наслідки.

З огляду на це Каїр змінив свою стратегію, зосередившись на гідроекономічному протистоянні.

Дипломатичні джерела у 2026 році повідомляють, що Єгипет використовує свою геополітичну вагу, щоб переконати міжнародних кредиторів, включно зі Світовим банком та Міжнародним валютним фондом (МВФ), утриматися від фінансування допоміжної інфраструктури Ефіопії до укладення юридично зобов’язуючої угоди. Каїр прагне підвищити економічну ціну непоступливості порівняно з вигодами від електроенергії.

Трагедія Нілу

Водночас позиція Судану залишається невизначеною.

На тлі внутрішньої політичної нестабільності Хартум по черзі схилявся то до Ефіопії (через перспективи дешевої електроенергії та регулювання повеней), то до Єгипту (через ризики водного дефіциту). Без стабільного партнера в Судані переговорний трикутник руйнується, залишаючи двох головних учасників у небезпечному протистоянні.

Трагедія Нілу полягає в тому, що річка має достатньо води для всіх за умови ефективного управління. Але ефективність потребує довіри, а довіра — правової рамки, яку приймають обидві сторони.

Без арбітра і з «колоніальними примарами» 1959 року, що й досі нависають над переговорами, регіон залишається втягнутим у гру з нульовою сумою, в якій безпека однієї сторони трактується як загроза існуванню іншої.