В Африці загострюється боротьба за владу

Джерело: Global Watch | 2026-04-23

Кризовий пояс Африки вже не є сукупністю окремих надзвичайних ситуацій.

Від Сахеля до Судану та Африканського Рогу нестабільність зараз виглядає як єдина стратегічна тенденція. Вона змінює альянси, порушує торговельні коридори та створює можливості для зовнішніх сил розширити свій вплив.

Тенденція очевидна. За даними Африканського центру стратегічних досліджень за кінець 2025 року, 13 із 15 африканських країн, які стикаються з серйозними збройними конфліктами, мали авторитарні риси.

У звіті попереджається, що «управління, яке базується на виключенні та відсутності підзвітності, негативно впливає на безпеку». Цей висновок пояснює, чому так багато криз не піддаються простим військовим рішенням.

Це не є повним переходом влади від Заходу до його конкурентів. Торговельні, гуманітарні та інституційні зв’язки зі Сполученими Штатами та Європою залишаються міцними. Однак Росія продемонструвала, що нестабільні режими готові пожертвувати довгостроковою стійкістю заради миттєвого захисту.

Тим часом Китай зрозумів, що порти, шахти та логістика забезпечують більш тривалий вплив, ніж гасла, закріплюючи багато країн у глибшій залежності від постачання низьковартісної сировини, водночас підтримуючи дефіцит торгівлі у 60 мільярдів доларів.

Сполучені Штати, натомість, найсильніші тоді, коли підтримують спроможних партнерів і зміцнюють інституції, а не створюють залежності. Ця модель повільніша, але значно більш довговічна.

Два способи впливу

Найпомітніші зміни відбулися у Сахелі.

Після низки державних переворотів Малі, Буркіна-Фасо та Нігер вигнали західні війська. Натомість вони радо прийняли «Африканський корпус» Москви — державну організацію, що стала наступницею «Вагнера».

Аналітик Інституту Карнегі Пріял Сінгх називає просування Росії в центральній частині Сахеля «одним із найважливіших зрушень у геополітиці Західної Африки за останнє десятиліття». Він вказує на «гнучкий та опортуністичний підхід» Москви.

Саме ця гнучкість і приваблює хунти, що опинилися в скрутному становищі. Росія постачає зброю, інструкторів та забезпечує політичне прикриття, висуваючи набагато менше умов, ніж західні уряди. Однак така угода має приховану ціну.

Оцінка Карнегі є відвертою: вплив Москви посилюється там, де «насильство та політична нестабільність відкривають двері». Росія процвітає не стільки завдяки усуненню нестабільності, скільки завдяки її використанню.

Цей підхід дає швидкі результати. Однак він несе ризик посилення довгострокової залежності. Угоди в галузі безпеки, пов’язані з видобуванням корисних копалин та контрактами на постачання, можуть закріпити залежність урядів навіть після того, як безпосередня криза мине.

Незважаючи на російську присутність, джихадистські загрози в регіоні Сахель не зникли. Москва довела, що здатна захищати режими, проте не може стабілізувати ситуацію в регіоні. Уразливі правителі, перебуваючи під тиском, віддають перевагу виживанню сьогодні, а не реформам завтра.

Поки Росія користується моментом хаосу, Китай веде більш стриману, але продуману гру.

Аналітик Африканського центру Пол Нантулья зазначає, що Пекін здобув «домінуючу позицію» у секторі критично важливих корисних копалин Африки завдяки довгостроковим інвестиціям у видобуток і переробку.

Китай не просто купує руду. Він інтегрується в залізничні лінії, порти та енергетичні системи, які доставляють ці ресурси на світові ринки. Це дає Пекіну можливість впливати на ланцюги постачання, значення яких виходить далеко за межі континенту.

Перевага США

Судан демонструє, до чого призводить безконтрольний колапс.

УВКБ ООН повідомило у квітні 2026 року, що приблизно 14 мільйонів людей залишили свої домівки від початку війни у квітні 2023 року; близько 9 мільйонів є внутрішньо переміщеними особами в самому Судані, а ще 4,4 мільйона виїхали за кордон.

Гуманітарна катастрофа такого масштабу швидко переростає у стратегічну. Вона змінює регіональну політичну ситуацію, погіршує відносини між сусідами та створює саме той вакуум, який зовнішні сили поспішають заповнити.

Саме в цьому Сполучені Штати зберігають очевидну перевагу.

Вашингтон не прагне симетрично відповідати Росії переворотом на переворот чи Китаю — проєктом на проєкт. Натомість він робить ставку на підтримку держав із інституційною спроможністю, легітимністю та регіональною вагою.

У березні Військово-морські сили США в Африці охарактеризували своє партнерство з Кенією як «стратегічне, довгострокове» і узгоджене з ширшими дипломатичними та економічними зв’язками. Така риторика підкреслює стабільність, а не ситуативність.

Ця відмінність має значення. Росія пропонує швидкий, але обмежений ефект. Китай — глибший вплив, але на взаємовигідних умовах. Американська модель допомагає партнерам будувати реальні спроможності, не поступаючись суверенітетом.

На континенті, де дедалі більшого значення набувають конкуренція за ресурси, доступ до морських шляхів і демографічний фактор, це залишається суттєвою стратегічною перевагою.