Стратегічні питання
Західні «червоні лінії» щодо України змінюються відповідно до реальності
Україна отримала нові важелі впливу не тому, що стриманість зазнала поразки, а тому, що дипломатія зайшла в глухий кут.
![На цій фотографії зображено житлову будівлю, пошкоджену під час російського вторгнення в Україну в результаті атаки російських дронів і ракет на Київ 28 грудня 2025 року. [Джерело: Тетяна Джафарова / AFP]](/gc7/images/2025/12/30/53318-afp__20251228__896w8nq__v1__highres__ukrainerussiaconflictwar__1_-370_237.webp)
Джерело: Global Watch |
Протягом останніх кількох тижнів Україна продовжувала завдавати все більш серйозних ударів по російській військовій інфраструктурі, оскільки західні уряди тихо переглянули те, що вони готові дозволити, а також те, що згодні надавати й терпіти.
Деяким спостерігачам це здається сигналом того, що давні «червоні лінії» зникають. Однак відбувається протилежне: західна політика коригується у відповідь на поведінку Росії, а не послаблюється через нетерплячість чи нерозсудливість.
З кінця весни дипломатичні зусилля, спрямовані на припинення війни, не дали жодних суттєвих результатів. Москва не продемонструвала серйозного наміру вести переговори про припинення конфлікту на умовах, які відповідають міжнародному праву та суверенітету України.
Натомість російські війська продовжують наносити удари по українських містах та інфраструктурі, повторюються максималістські вимоги, які залишають мало місця для компромісу. У цьому контексті західні уряди стоять перед суворим вибором: заморозити політику на невизначений термін або пристосуватися до реальності, в якій стримування та вплив потребують реального тиску.
Все частіше обирають другий варіант.
Цей контекст пояснює, чому Україна отримала додаткові дозволи й можливості, зокрема щодо нанесення ударів великої дальності та точних уражень законних військових цілей. Західні червоні лінії ніколи не виглядали як незмінні зобов'язання, викарбувані на камені. Це були умовні обмеження, покликані міркуваннями, спрямованими на запобігання неконтрольованої ескалації та на збереження можливості реагувати в разі зміни обставин.
Змінилося не прагнення уникнути прямого конфлікту між НАТО й Росією, а оцінка того, що потрібно Україні для ефективної оборони в умовах, коли дипломатичні переговори зайшли в глухий кут.
Надання Україні більших можливостей для ударів по військовій інфраструктурі не означає відмову від стриманості — це пов’язано з переоцінкою ситуації на основі фактичних даних і стратегічних потреб, які складаються. Головний принцип залишається незмінним — Україна може захищати себе та послаблювати сили, що на неї нападають, тоді як НАТО уникає прямого втручання в бойові дії.
Тут дуже важливо зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок.
Спершу західна політика не змінювалася, але відмова Росії від конструктивних переговорів у поєднанні з постійними атаками на цивільну інфраструктуру звузила дипломатичні шляхи та змусила переглянути стратегію.
Коли одна сторона закриває двері для компромісу, більш важливими стають важелі впливу. Надання Україні додаткових інструментів не є ескалацією заради ескалації — це відповідь на стратегічну реальність. Ось чому західні посадові особи все частіше наголошують на праві України наносити удари по військових цілях, які використовуються для підтримки логістичних центрів війни, аеродромів і командних пунктів, навіть якщо ці цілі знаходяться поза раніше встановлених обмежень.
З точки зору європейської безпеки, більший ризик полягає в замороженій політиці на тлі застиглої дипломатії. Статичний підхід винагороджує непоступливість і сигналізує про те, що час грає на користь агресора.
Ретельне, прозоре та поступове коригування червоних ліній надсилає інший сигнал — тривала війна без переговорів призводить до зростання витрат. Цей сигнал спрямований не на ескалацію, а на зміну стимулів та створення тиску, підштовхуючого до конструктивного діалогу.
Важливо, що ці корективи були виваженими та обдуманими. Не було поштовху до необмеженого озброєння, відмови від контролю та раптової зміни доктрини.
Зміни є обдуманими — вони покликані посилити стримуючий ефект, а не послабити його. Вимальовується модель умовної гнучкості: якщо Росія й надалі буде уникати серйозних переговорів, Україна, імовірно, отримає більшу свободу дій і засоби, щоб змусити платити по рахунках. Якщо дипломатичні переговори відновляться на основі доброї волі, можливо буде проявляти й стриманість.
Західні червоні лінії не зникають — вони вдосконалюються, щоб відображати реальність. Якщо Росія обере продовження війни замість конструктивних переговорів, Україна продовжуватиме отримувати засоби, необхідні для самооборони, і змінюватиме розклад сил на полі бою.
Цей підхід не підриває стабільність, а навпаки — посилює її, даючи зрозуміти, що тривала агресія не приносить стратегічної вигоди. Це не дрейф, а свідомий рух, тобто цілеспрямовані зміни заради стримування й миру.