Від НТВ до Russia Today: Росія перетворює свої телеефіри на зброю

Автор: Ольга Чепіль | 2025-07-04

Коли Володимир Путін обійняв посаду президента у 2000 році, росіяни ще могли перемкнути канал і почути критику уряду в прямому ефірі. Протягом року ця епоха закінчилася. Першою головною мішенню Кремля став канал НТВ — на той час провідна незалежна телевізійна мережа країни.

«НТВ було знищено, а його власника, [медіамагната Володимира] Гусинського, вигнали звідти. Після 2000-х років російська держава поступово монополізувала медіа», — каже соціолог-емігрант Ігор Ейдман, якого російська влада визнала «іноземним агентом».

До 2001 року, під політичним і фінансовим тиском, канал перейшов під контроль держави.

Путін почав створювати «Єдиний інформаційний простір» — концепцію, покликану фільтрувати інформацію під приводом боротьби з дезінформацією, каже український політолог Ігор Чаленко.

На практиці це дозволило Кремлю консолідувати контроль через примусові передачі власності. ОРТ став Першим каналом, яким керує адміністрація президента; НТВ поглинув медіахолдинг «Газпром-Медіа», тісно пов’язаний із державою.

«Вони пояснювали це тим, що телеканал [НТВ] мав величезні борги в 200 чи 300 мільйонів доларів. Але насправді це була публічна чистка», — зазначає Чаленко.

Держава ліквідувала або взяла під свій контроль інші ЗМІ, зокрема ТВ-6, ТВС та РІА Новини, і жорстко розправилася з регіональною журналістикою. З’явилася лояльна когорта журналістів — кремлівський прес-пул — щоб поширювати урядову лінію.

«Масштабне зрежисоване реаліті-шоу» — так Пітер Померанцев у своїй книзі 2014 року Нічого правдивого й усе можливо описав Росію, яку будував Путін.

Держава захопила незалежну пресу, каже журналіст Олексій Барановський, ветеран легіону «Свобода Росії».

«Не занепад незалежних ЗМІ спричинив авторитаризм, а піднесення чекістської [КДБ] держави, яка й інтегрувала медіа в путінську фашистську систему,» — зазначає він.

Пропаганда як стратегія

У 2000-х роках Кремль розпочав систематичний наступ на свободу слова. За словами Чаленка, кампанія проводилася за трьома основними напрямками: примусова зміна власності медіа, звільнення журналістів із редакцій і посилення державного контролю над інтернетом.

«За якісь 10 років було вбито 43 або 45 журналістів. Це не були жертви війни. Це були політичні вбивства», — розповідає Чаленко, називаючи вбивство Анни Політковської у 2006 році переломним моментом.

Політковська, журналістка «Нової газети» та затята критикиня Путіна, була відома своїми репортажами про другу чеченську війну. Її застрелили в московському будинку, де вона мешкала, 7 жовтня 2006 року — у день народження Путіна. Замовники вбивства досі не встановлені.

За словами Ейдмана, «Путін, прийшовши до влади, оперативно почав відновлювати контроль над російською інформаційною повісткою».

Цей контроль поширювався й за межі Росії. У 2005 році Кремль запустив Russia Today — англомовний новинний канал, який невдовзі перетворився на глобальний пропагандистський рупор. У 2009 році його перейменували на RT.

«Після 2014 року Russia Today перетворився на інструмент впливу, навіть не просто впливу, а спосіб дезінформації світової спільноти щодо ситуації в Росії, щодо воєн, які Росія веде», — каже Ейдман.

Аналітики стверджують, що RT відіграв ключову роль у гібридній війні Росії: спочатку під час війни 2008 року в Грузії, потім анексії Криму у 2014 році, а згодом — повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році. Канал пропагує антизахідні ідеї, розповсюджує конспірологічні теорії і спотворює факти.

«Погляньте на бюджети [RT], які зростають по всьому світу. Вони виробляють стільки дезінформації, що вона просто затьмарює нормальну інформацію», — каже Чаленко. «Кремль відточив свою тактику під час Другої чеченської війни, випробував її в Грузії та повторно застосував в Україні», — додає він.

«Москва врахувала свій провал у контролі наративу щодо вторгнення в Грузію 2008 року», — зазначає Барановський.

«Вони почали активно інвестувати в міжнародну пропаганду, — каже він. — Мільярди рублів пішли на RT та на "промивання мізків" європейцям».

Постправда як система

До 2012 року контроль Кремля над інформацією поширився не лише на телебачення, а й на інтернет і школи. Доктрина «суверенної демократії» — демократична лише за назвою — забезпечила політичне прикриття. За словами Барановського, стратегія була зрозумілою.

«Телевізійна пропаганда націлена на соціально вразливі верстви населення, на тих, хто не здатен встановлювати причинно-наслідкові зв’язки», — каже він. Дітей, додає він, індоктринують із раннього віку: «Дітей зомбують через школи, дитячі садки та навчальні посібники. Це програмує їх на майбутні війни».

Репресії проти дисидентів, незалежних редакторів і так званих «іноземних агентів» існували й до 2012 року, але посилились із запровадженням цифрового спостереження. Уряд блокував вебсайти, притягував до відповідальності блогерів і використовував онлайн-«лайки» як юридичні докази.

Російські пропагандисти «програли в Грузії [намагаючись контролювати наратив війни 2008 року] і зробили ставку на постправду. Тепер вони брешуть так багато, що це заглушає будь-яку реальність», каже Барановський.

На початковому етапі багато росіян не усвідомлювали ширших наслідків розправи над медіа.

«Вони думали, що це просто розбірки між [олігархом Борисом] Березовським і Гусинським. Люди не розуміли, що це була справжня чистка незалежної журналістики», — каже Чаленко.

Кремль також використовував російський націоналізм як геополітичний інструмент, експортуючи його для тиску на сусідів, але водночас обмежуючи всередині країни.

«Усередині Росії націоналізм може існувати лише в декоративній формі», — каже Барановський.

«Насправді він [внутрішній націоналізм] розколовся: частина націоналістів приєдналася до антипутінської опозиції і воює на боці України».

Система, вибудувана між 2000 і 2013 роками, тепер живить війну, репресії та глобальну дезінформацію, заявляють аналітики. Російська пропаганда транслюється в десятках країн.

«Кремль контролює, що люди дивляться, що вони слухають і яку інформацію споживають. Зрештою, інформаційна сфера є невід’ємною ланкою в зміцненні автократії», — підсумовує Чаленко.