Пусті погрози Росії, низка невдач та прорахунків

Джерело: Global Watch | 2025-06-27

Нещодавні заяви президента Росії Володимира Путіна на Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі, в яких він стверджував, що теоретично «Україна цілком наша», знову привернули увагу світової спільноти до амбіцій Москви та її війни в Україні, що триває і далі.

У той час коли риторика Кремля прагне демонструвати силу та невідворотність перемоги, реалії воєнної кампанії, яку веде Росія, характеризуються низкою стратегічних невдач, міжнародною ізоляцією та зростаючим скептицизмом щодо обгрунтованості її цілей.

Ілюзія єдності

Твердження Кремля про те, що росіяни та українці — «один народ», є міфом, який неодноразово відкидала Україна та її союзники. Президент України Володимир Зеленський послідовно наголошував на самобутності та суверенності України, при цьому він відкидав заяви Кремля, які є ледь завуальованим виправданням агресії.

Поняття єдності, при тих руйнуваннях, які завдають російські війська, позбавлено будь-якого сенсу. Замість того, аби сприяти будь-якій видимості єднання, дії Москви поглибили розкол між двома країнами та зміцнили волю України до опору.

Територіальні амбіції та стратегічні невдачі

Контроль Росією приблизно однієї п'ятої частини України, включно з Кримом та частинами кількох регіонів, Москва часто подає, як доказ її військового успіху. Однак ця подрібнена окупація далася їй величезною ціною. Початкове вторгнення у 2022 році, яке, за прогнозами багатьох аналітиків, мало завершитися швидкою перемогою, натомість перетворилося на затяжний конфлікт із логістичними проблемами, великими втратами та запеклим опором України.

Припущення Кремля про те, що російські війська для створення буферної зони могли б захопити місто Суми, підкреслює нездатність Москви досягти своїх більш широких цілей. Замість того, аби здобути вирішальні перемоги, Росія була змушена раз за разом зменшувати свої амбіції, задовольнятися поступовими здобутками, які не виправдовують величезної ціни війни, вираженої у людських життях та економічних втратах.

Міжнародна ізоляція, зневага до миру

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга засудив слова Путіна, як «повну зневагу до мирних зусиль США», що викликає зростання чіткого розчарування поміж світових лідерів. У той час, коли Сполучені Штати та інші країни закликають до негайного припинення конфлікту, керівництво Росії продовжує надавати пріоритет територіальній експансії над дипломатією.

Цій підхід дедалі більше ізолює Москву на світовій арені. Санкції, дипломатичні докори та військова допомога Україні є проявами зміцнення рішучої протидії російській агресії з боку західних країн. Наполягання Кремля на тому, що нібито його дії є обороною, направленою на створення буферних зон, не приховує реальності наступальної доктрини та спричинених нею руйнувань.

Війна на виснаження

Вечірнє звернення Зеленського 20 червня, в якому він визначив плани Росії щодо Сумської області «абсолютно божевільними, як завжди», у повній мірі відображає абсурдність стратегії Москви. Війна перетворилася на виснажливий конфлікт, де Росія намагається зберегти свою рушійну силу, а Україна непохитно захищає свою територію.

Ідея про те, що «де ступає нога російського солдата, там і є наша земля», як висловився Путін, дедалі більше піддається сумніву через стійкість українських сил та підтримку країн-союзників з усього світу. Кожен крок, зроблений російськими солдатами, зустрічає запеклий опір, який підриває міф Кремля про невідворотність перемоги та висвітлює крихкість його амбіцій.

Ціна зверхності

Риторика Кремля може бути спрямована на демонстрацію міці, але зрештою вона викриває слабкі сторони та невдачі кампанії Росії в Україні. Вислів про «повну зневагу» до мирних зусиль — це не просто засудження дій Москви, а й відображення більш широких наслідків її зверхньої поведінки.

У міру того, як війна затягується, світ усвідомлює, що погрози та бравада не здатні приховати реальність невдачі. Амбіції Росії в Україні не лише похитнулися, але й викликали глобальну реакцію, яка підсилює стійку жагу до незалежності та підкреслює марність агресії.

Аналіз риторики та дій Кремля чітко демонструє, що шлях уперед полягає не у порожніх погрозах чи територіальних претензіях, а у щирих зусиллях, спрямованих на досягнення миру. Ця перспектива залишається недосяжною, поки Москва чіпляється за свої ілюзії якоїсь величі.