Саміт НАТО в Анкарі знову привертає увагу до Туреччини

Джерело: Global Watch | 2026-07-07

Липневий саміт НАТО в Анкарі присвячений не лише оборонним витратам, Україні чи Росії. Він також демонструє, що Туреччина стала одним із найважливіших і водночас найскладніших стратегічних гравців Альянсу.

Анкару часто сприймають як непростого партнера: корисного, але непередбачуваного члена Альянсу, який готовий діяти на власних умовах. Таке бачення не є хибним. Проте воно є неповним.

Туреччина перебуває в точці перетину кількох ключових проблем, які формують євроатлантичну безпеку: війни в Україні, доступу до Чорного моря, нестабільності на Близькому Сході, енергетичних маршрутів і прагнення Європи посилити власне оборонне виробництво.

Це надає Анкарі важелі впливу. Водночас НАТО отримує підстави для обережного підходу до врегулювання суперечок із Туреччиною.

Саміт не усуне напруженості у відносинах щодо Росії чи розбіжностей із європейськими партнерами. Однак стратегічна картина змінилася. НАТО не потребує, щоб Туреччина була зручною. Воно потребує, щоб позиція Туреччини була достатньо узгодженою з ним у питаннях, які мають найбільше значення.

Анкара посилює свої позиції

Першим джерелом впливу Туреччини є її географічне положення.

Через протоки Босфор і Дарданелли Анкара контролює морські ворота між Середземним і Чорним морями. Відповідно до Конвенції Монтре, Туреччина має повноваження щодо проходження військових кораблів через ці протоки, що надає їй вплив під час конфліктів.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Туреччина скористалася цією роллю, щоб обмежити доступ військових кораблів до Чорного моря. Вона зберігала відносини як із Києвом, так і з Москвою, але продемонструвала, як одне рішення Анкари може вплинути на військову ситуацію навколо України.

Чорне море більше не є другорядною ареною геополітичного протистояння. Воно стало маршрутом для перевезення зерна, енергоносіїв і безпілотників, ареною тиску з боку військово-морських флотів, ударів по портах і проєкції російської сили. Від нього залежить не лише виживання України, а й безпека Румунії, Болгарії, Туреччини та всього східного Середземномор'я.

Оборонна промисловість Туреччини додає свій вклад у цю тенденцію.

Колись значною мірою залежна від іноземних постачальників, Туреччина створила доволі потужну власну оборонно-промислову базу. Її безпілотники, бронетехніка, військово-морські платформи та компоненти систем протиповітряної оборони тепер стали частиною достатньо широкого оборонного ринку, оскільки європейські держави прагнуть здійснювати закупівлі швидше та диверсифікувати коло постачальників.

Це не означає, що Туреччина замінить провідні американські чи європейські оборонні компанії. Проте Анкара більше не є лише покупцем усередині Альянсу. Вона дедалі більше виступає виробником, особливо в умовах конфліктів, де війна безпілотників докорінно змінила регіональну безпеку.

НАТО потребує балансу

Другим джерелом впливу Туреччини є дипломатія.

Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган підтримує канали зв'язку як з Україною, так і з Росією. Водночас він визнає суверенітет України та співпрацює у сфері оборони. Анкара приймала попередні перемовини під час війни й знову запропонувала допомогу у відновленні переговорного процесу.

Така позиція викликає невдоволення деяких союзників, особливо коли Туреччина уникає жорсткішого розриву відносин із Москвою. Водночас це забезпечує Анкарі доступ і можливості, яких не мають багато столиць країн НАТО.

Однак не варто переоцінювати ці можливості. Туреччина не може нав'язати сторонам мирне врегулювання, а посередництво працює лише тоді, коли обидві сторони бачать у ньому переваги. Проте Анкара надає НАТО корисний канал зв’язку в конфлікті, де прямі контакти значно звузилися.

Те саме стосується й питань за межами України. Розташування Туреччини між Європою, Близьким Сходом і Кавказом надає їй ширший погляд на регіон, ніж мають багато хто із союзників.

Саме тому Туреччину важко вписати у вузькі рамки стандартного підходу НАТО. Водночас її дедалі важче ігнорувати.

Завдання Альянсу полягає у практичній співпраці там, де інтереси збігаються: безпека Чорного моря, оборонне виробництво, технології безпілотників, морське спостереження, боротьба з тероризмом, енергетичні маршрути та підтримка України.

Туреччина й надалі проводитиме політику стратегічної автономії. Так само, хоча й по-різному, чинитимуть і деякі інші союзники.

Питання полягає в тому, чи зможе НАТО перетворити цю реальність на дієвий розподіл ролей і відповідальності, а не на джерело постійної підозри.

Сильніша Туреччина у складі НАТО є кориснішою, ніж розчарована держава, яка дедалі більше віддаляється від сумісного планування із союзниками.

Туреччина не просто приймає саміт. Вона демонструє, чому південний і чорноморський виміри НАТО більше не можна вважати другорядними.

Майбутнє Альянсу й надалі значною мірою залежатиме від стримування загроз у Східній Європі. Однак воно також залежатиме від портів, проток, безпілотників, енергетичних коридорів та регіональної дипломатії.

У цих питаннях Анкара перебуває не на периферії, а ближче до центру подій.